Громадсько-політичне видання "Прес-Центр"

Інтерактивна карта Черкаського р-ну. Потрібен Flash.
З
18.02.2006 15:39

На землі Аллаха тальнівчанина врятував Бог


Афганська війна назавжди залишиться глибоким болем у пам'яті народу, особливо тих, хто звідав її на собі, тих, хто втратив на ній синів, чоловіків, батьків. Колишній воїн-афганець Олексій Васильович Неділько переконаний, що в тій війні його врятував Господь Бог, у якого він щиро вірить.

У далеку невідому дорогу

– Був червень 1983 року. Олексій закінчував Шевченківський технікум гідромеліорації. Саме тоді його викликали до військкомату й запропонували проходити службу в прикордонних військах. Він погодився, бо на серці була гордість від того, що разом з товаришами стоятиме на крайніх рубежах Вітчизни, охоронятиме спокій батьків і матерів.

Сонячної жовтневої днини з хлібом-сіллю і щирим благословенням батьки Василь Степанович та Олександра Гаврилівна провели сина від рідного порога в далеку невідому дорогу. Хлопці не знали, куди їх везуть, тільки бачили за вікном вагона безкрайні казахські й узбецькі пустелі. Аж у навчальному центрі Термез, що в Узбекистані, довідалися, що більша частина їхнього призову служитиме в Афганістані.

Через сітку прикордонної смуги їм було видно афганську пустелю. З далеких кишлаків доносився гавкіт собак, інколи лунала стрілянина.

Від батьків вони приховували, де насправді служитимуть, щоб ті не хвилювалися. Листи йшли на військову частину №2099 м. Термез.

Олексій успішно склав залік з їзди на бронетранспортері й був зарахований у І мотоманеврову групу, яка була на території Афганістану. І ось вона, невідома країна, вже не через прикордонну смугу, а під ногами. Жовтий пісок, гори, палюче безжалісне сонце (спека досягала 60 С). У кишлаках стояли глиняні мазанки, обнесені теж глиняними огорожами (дувалами). Люди жили бідно, було багато кочового населення. Малеча прибігала до наших солдат, завжди просила поїсти, і вони ділилися з нею сухими пайками – сухарями, цукром. Місцеве населення сприймало воїнів-прикордонників дружелюбно. Бійці спілкувалися з афганськими чоловіками, які з цікавості підходили до них роздивитися техніку, одяг. Нашим теж було незвично бачити чоловіків у чалмах і халатах.

Жінки ніколи в розмову не вступали, бо це заборонено, а коли бачили солдатів, накидали на обличчя паранджу. її носили різного кольору (голубу, сіру, чорну, вишневу) – залежно від того, яке становище жінка займала в чоловіка (а в нього їх було по 5-10). І все ж, накинувши паранджу, жінки старалися пройти біля солдатів зовсім близько. Хлопці бачили тільки їхні усміхнені очі.

Куля могла наздогнати щомиті

Поранені бійці, розбита техніка. Для них це була психологічна надсада, бо чути про це в навчальному центрі – то одне, а бачити на власні очі – зовсім інше.

Спочатку вони охороняли міст Хайратон через Амудар'ю, а потім Олексія як хорошого спеціаліста направили для подальшої служби в Мазарі-Шариф. Це була III мотоманеврова група, яка доставляла боєприпаси й вантажі в різні підрозділи, а також знищувала бандитські угруповання, які підходили близько до кордону з СРСР для терористичних акцій. Доводилося багато їздити курними та гірськими дорогами, пустелями. Коли бійці виїжджали на операції, на їхні бронетранспортери садили афганських солдат, які прочісували кишлаки, коли наші брали їх в облогу. Саме від них хлопці й навчилися трохи місцевої мови.

Наші не давали душманам можливості вивозити караванами нарко¬тики. В одному каравані могло бути від 10 до 100 верблюдів, ішаків. І така довжелезна вервечка пробиралася ущелинами, гірськими стежками, а бійців щомиті могла наздогнати їхня куля.

Афганці кидали квіти

Одного разу наша колона (із 10 БТРів і ЗО автомашин) повернулася на світанку з бойового завдання на базу в Мазарі-Шариф. Два тижні воїни провели в дорозі – супроводжували колону з боєприпасами й продовольством, щоб її не обстріляли вороги. Втомилися страшенно. Командир усіх вишикував і сказав, що тепер вони можуть відпочивати, скільки схочуть. Але тільки розташувалися в бліндажах і припали до подушок, як знову підйом. Терміново треба було готувати техніку й виїжджати на нове завдання – знищити бойовиків, які засіли в горах. І знову дорога. До потрібного місця добралися аж через 2 доби. Туди прибуло багато і наших, і афганських урядових військових частин.

Бойовики засіли в ущелині, і хоч п постійно бомбили з вертольотів та мінометів, банда укріпилася надійно. Вона збила 4 наші вертольоти, витягнувши кулемети на вершину гори. Радянські бійці взяли гору в кільце, але душмани щомиті могли вийти будь-якою стежкою. Було велике напруження сил і нервів, постійно йшла перестрілка.

Екіпаж Олексія Неділька заступив на охорону ущелини, щоб прикривати вертольоти, які заходили на посадку. Оскільки один із бронетранспортерів підірвався, потрібно було добратися в ущелину, щоб доставити запчастини.

– Я вів машину через сопки, як раптом відчув сильний тріск, – розповідає Олексій Васильович. – Здавалося, що у вухах полопали перетинки. Знепритомнів, і в ту мить мені здалося, що я йду по якійсь довгій трубі, в кінці якої видніється світло. Коли вийшов на нього, очі розплющилися, і я побачив датчик приладів у машині. Підняв голову, перед очима повільно пливли бійці, яку сповільненому кіно. Почув крик товариша, що ми підірвалися на міні. Коли прийшли до тями, побачили, що всі живі. Колона пішла вперед, а ми зайняли оборону аж до її повернення. Готові були вступити в бій, якщо душмани підуть нашою ущелиною.

Ця бойова операція тривала аж 10 днів. Банду знищили і роззброїли. Бійці трохи підремонтували свій БТР і ним поверталися на базу. Був вихідний, стояла тепла, сонячна по¬года. Під'їхавши до міста Мазарі-Шарифа, вони побачили незвичайну картину: з репродукторів линула весела музика, жителі міста, красиво одягнуті, йшли дорогою до нашої бази. Коли колона в'їхала на одну з вулиць (а машини після тяжких боїв були побиті й ледь повзли), люди стали обабіч дороги й кидали хлопцям квіти. Це було дуже зворушливо: у горлі в них стояв клубок, до очей підступали сльози... Виявилося, люди йшли на стадіон недалеко від бази, де була виставлена зброя, забрана в бойовиків під час цієї операції. Афганці раділи, що банда знищена і в них є захист.

– Хоч я одержав тоді важку контузію, втратив у боях товаришів, все ж відчував радість від того, що ми потрібні цьому народові, який бореться за свої права і свободу, – продовжує Олексій Васильович. – А ще в мене було таке відчуття, ніби перед очима пропливають кадри зі старого кіно, де наші дідусі повертаються з фронту, а люди кидають їм квіти.

А материнське серце відчувало...

Батьки не знали нічого. Писали, як і раніше, в Термез, а синам доставляли пошту вертольотами. Вони раділи кожній звістці з рідного краю, раділи й посилкам, які готували для них мамині руки. А висилали їм сало, варення, коржики, цукерки. Вони вгощали салом і афганських солдатів, і ті, бувало, їли, хоч їм і не дозволяла мусульманська віра.

Листи з дому надходили часто, а відписували хлопці рідко, бо тижнями не бували на базі. Доводилося вигадувати, де цей час були. Олексій навіть писав, що ходив у місто, в кінотеатр, їв морозиво і пив холодний квас, про який вони тільки мріяли, а насправді пили гарячу воду з гумових балонів. Материнське серце відчувало, що щось не так, бо мама завжди просила: "Напиши нам правду".

Було чимало моментів, коли життя Олексія висіло на волосині, коли кулі прошивали землю під ногами, але Господь Бог відводив від нього біду.

Додому хотілося страшенно, хоч і було сумно від того, що тут зостаються друзі, які невідомо, чи залишаться живими. Додому (до Ташкента) бійці поверталися поїздом, а до Києва – літаком. Душу переповнювала велика радість, що залишився живий.

– Коли в Борисполі я зійшов із трапа, хотілося впасти навколішки, обняти всю Україну й цілувати рідну землю, така вона дорога і мила, – щиро каже Олексій Васильович. – А коли розказав батькам, звідки я повернувся, для них це був шок. Років п'ять я не міг оговтатися від афганських страхіть, кричав уві сні, кликав на допомогу, прокидався в холодному поту. Снилося, що я в ущелині, що по мені строчить душман. Розплющу очі – вдома, заплющу – знову в горах. Тільки з часом ці картини ставали не такі яскраві.

Мої побратими-афганці побували в справжньому пеклі, і як ставало гірко й образливо, коли доводилося чути від якогось чиновника: "А я вас туди не посилав..."

...Проходять роки. У вирі подій багато забувається. Але афганські спогади незабутні: і палюча пустеля, і гірські стежки, і душманські кулі, і "чорні тюльпани", і обстріляна кулями армійська молодість...

Підготував: Галина ЄВИЧ
Джерело: Прес-Центр

Версія для друку


Коментарі
Коментарі можут залишити лише зареєстровані користувачі.
Cкористайтесь формою авторизації, якщо у вас не відкрито аккаунт зареєструйтесь.
Варто почитати

MARKETGID NEWS


Украинская Баннерная Сеть

 

 

JOIN.UA

Погода, Новости, загрузка...

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

MARKETGID NEWS

Останні новини

Повна стрічка новин

Керівник проекту:Віталій Латишев;

Дизайн та флеш: Дмитро Гончаренко

bigmir)net TOP 100