Редакція громадсько-політичного видання "Прес-Центр"
18002, м. Черкаси, вул. Гоголя, 137 оф. 20
Телефони: (0472) 564-664 – творчий та рекламний відділи.
(0472) 546-806 – бухгалтерія. друкувати ...

18.01.2008 14:36

Невідомий учитель Василя Симоненка


Іллюстрація до новини "За своє життя Андрій Химко побачив надрукованими лише два твори..."
За своє життя Андрій Химко побачив надрукованими лише два твори...
Фото: Олександр ВІВЧАРИК
16 років тому пішов з життя видатний черкаський письменник і дисидент Андрій Химко.

Торік у газеті "Літературна Україна" один з письменників висловив здивування: мовляв, звідки у молодого поета Василя Симоненка, який народився у сільській глибинці, узявся отой завзятий український патріотизм, хто вклав у нього оту несамовиту любов до свого краю? Схоже, всю правду знав наш земляк, письменник Андрій Химко (27 липня 1919-18 грудня 1991).

Із гітлерівських таборів – у табори сталінські

Мені випало щастя познайомитися з Андрієм Івановичем на початку 80-х років минулого століття і рік прожити в його родині. У ті задушливі часи застою, коли Україна, здавалося б, невідворотно перетворювалася на Малоросію, я дізнався від Хименка (таке справжнє прізвище Химка) майже про всіх наших репресованих письменників. Від нього ж почув і про абсолютно невідомі мені сторінки нашої історії. Тож справжнім університетом для мене став не Черкаський педагогічний інститут, у якому тоді навчався, а письменник Химко. Щоправда, про те, що він пише вірші і прозові твори, знали тоді лише рідні, друзі і… КДБ. Андрій Химко був справжнім українським патріотом, а отже – потенційним ворогом радянської влади. Не дивно, що його родина і він сам зазнали багато лиха. Ще малим його разом з батьками виселяли з рідної хати у селі Адамівка Чигиринського району.

Під час окупації Химко працював в українських виданнях Черкас, друкувався під псевдонімом Андрій Чорний, гуртував українські сили. Гітлерівці теж не жалували українських самостійників, тож Андрій Іванович зазнав переслідувань і з боку коричневих окупантів. Першого разу йому вдалося втекти з-під арешту. На колії під Черкасами його поранили, але він встиг перебігти залізницю перед потягом. Німці відстали, і Химко зумів дістатися до Сміли, де переховувався в будинку на вулиці Свердлова, що і зараз стоїть майже в центрі міста. Однак з часом його таки схопили і запроторили в табір.

Визволили його радянські війська. Відступаючи, гітлерівці кинули в підвал, де були в’язні, декілька гранат. Та Андрій Іванович волею випадку залишився живий. А коли відбувався мітинг з нагоди визволення, він разом з іншими в’язнями був прикро вражений тим, що в президії зборів в’язнів і радянських офіцерів сидів один з найбільших і найжорстокіших катів табору. Як виявилося, той виконував у ньому "спецзавдання", тобто був ледь не розвідником…

Незабаром червоні "визволителі" теж заарештували Химка і відправили його у табори Далекої Півночі. Співкамерниками Андрія Івановича були в різні часи навіть іранський принц і відомий російський письменник Андрій Солженіцин. Про свої зустрічі в таборах, про життя в них Химко розповів у книзі "У пазурах вампіра". Вона ще чекає свого видавця. Як на мене, це явище в нашій літературі, однак на такі книжки в Україні і зараз немає грошей…

Андрій Іванович написав величезну кількість віршів, поему "Анти", низку інших творів. За життя він побачив надрукованими лише два твори з трилогії про Івана Сірка "Засвіти". Цю справді цікаву книгу він писав не одне десятиріччя.

Бесіди на Дніпровських кручах

Не менш цікавою була б книга і про життя Андрія Химка. Писати про нього можна і треба багато. Бо, як не прикро, він ще досі невідомий більшості українців. Газетна публікація цієї прогалини не заповнить. Та все ж не можу не згадати ще один цікавий факт: Андрій Химко був добре знайомий з Василем Симоненком і, схоже, мав на нього великий вплив.

Не один день вони провели в бесідах над кручами Дніпра (з огляду на конспірацію). Обоє були затятими курцями. Тож, димлячи цигарками, ділилися планами, думками. Саме Андрій Іванович розповів молодому поетові правду про страшний голодомор українців 1932-1933 року, розкрив йому очі на жахливе нищення української культури, національної свідомості тоталітарним режимом, виплеканим КПРС. Він і перший пам’ятник на могилі поета поставив, бо працював на той час у бухгалтерії відповідного відомства.

Підготував: Олександр ВІВЧАРИК
Джерело: Прес-Центр