Редакція громадсько-політичного видання "Прес-Центр"
18002, м. Черкаси, вул. Гоголя, 137 оф. 20
Телефони: (0472) 564-664 – творчий та рекламний відділи.
(0472) 546-806 – бухгалтерія. друкувати ...

29.08.2007 10:08

"Безмежно відданий українській справі"


Іллюстрація до новини "Федір Матушевський – один із незаслужено забутих видатних українських патріотів минулого століття"
Федір Матушевський – один із незаслужено забутих видатних українських патріотів минулого століття
Перший редактор першої україномовної щоденної газети черкащанин Федір Матушевський очима мецената Євгена Чикаленка

Відомий український підприємець і меценат Євген Чикаленко (1861-1929), господарство якого в селі Кононівка на Драбівщині вважалося зразковим, мав дуже широке коло знайомств. Та було в нього і вужче коло людей, духовних побратимів, до яких він ставився з особливими почуттями приязні й тепла. У тому вузькому колі були і троє вихідців із Черкащини – Сергій Єфремов, Федір Матушевський і Василь Доманицький. Сьогодні мова про Федора Матушевського.

Особисте: родина, вдача, хвороба

Федір Павлович Матушевський (1869 – 1919) став одним серед багатьох інших вихідців із родин служителів культу, котрі, здобувши освіту, глибоко пройнялися українським духом і взялися за справу національного відродження України. Народився він у Смілі, закінчив духовну школу в Черкасах, навчався в Київській духовній семінарії, учителював у Черкасах. Ще з семінарських років став активним учасником різних українських гуртків і до кінця своїх днів жертовно віддавався громадським справам. Об’єктивно кажучи, їм він підпорядковував і особисте, родинне життя. Правда й те, що в особі дружини Віри Олександрівни Полової – етнічної росіянки, яка правдиво і глибоко перейнялася українськими справами, Федір Матушевський мав і люблячу жінку, і соратницю, і матір трьох достойних синів. (Забігаючи наперед, зазначимо, що Віра Матушевська, сини Борис і Василь у добу сталінщини зазнали репресій. Віра Олександрівна й загинула у концтаборі 1944 року).

Чикаленко познайомився з Матушевським "в контексті" видавничої роботи, коли останній, тоді студент Дерптського університету, виконував обов’язки секретаря редакції журналу "Киевская старина". "Це один з наймиліших людей, яких мені доводилося зустрічати в своєму житті, – занотував у своїх спогадах Чикаленко. – Він, бажаючи вступити в університет, покинув учителювання в Черкасах і, як семінарист, міг вступити тільки до Дерптського, Томського чи Варшавського університетів, в інші університети семінаристів тоді не пускали".

У роки української революції Матушевському окремі діячі докоряли за дружбу з консерватором Чикаленком, спонукали розірвати взаємини з ним чи й погрожували, на що Федір Павлович відповів, що з тої дружби "ніколи не каятиметься". Можна з певністю сказати, що основою таких щирих стосунків Чикаленка й Матушевського, крім суто людських рис, було бажання кожного прислужитися своєму народові, Україні, в буквальному розумінні бажання жертовне. "Коли, повернувшись з-за кордону, я перший раз прийшов до редакції і побачив Матушевського, – нотує у спогадах Є. Чикаленко, – то аж ахнув: він страшенно зблід, пожовк, виглядав зовсім хворою людиною. Та й не диво, бо окрім каторжної праці, окрім убивчої атмосфери в редакційному комітеті (газети "Рада". – В.П.), він ще недоїдав і не досипляв увесь час."

Особливо ж фізичний стан Федора Павловича погіршився у Греції, де він очолював дипломатичну місію УНР: "…я геть втратив сон. Коло серця завжди немов гадюка в’ється. Нема спокою ані вдень, ані вночі. Тільки за роботою, після надмірного насильства над собою, я трохи заспокоююся. Через це не можу ані хвилини бути без діла, бо зараз немов хмара заступає мені сонце".

Серце Федора Матушевського зупинилося 20 жовтня 1919 року. В Афінах він був і похований.

До останніх своїх днів Матушевський плекав надію з’єднатися з родиною, а головне – побачити світліше майбутнє України. "До 1-го вересня, – пише він у листі незадовго до смерті, – носив дві тяжкі рани в серці: одна то Україна, друга – сім’я". Йому за життя не судилося ні перше, ні друге…

Федір Матушевський – видавець, редактор, літератор-публіцист

Активну працю на видавничій і літературно-журналістській ниві Матушевський розпочав 1897 року з участі у підготовці альманаху "Вік". З цього видання виросло видавництво "Вік", перші книжки якого друкувалися в Черкасах, де Ф. Матушевський на той час жив і працював. Заслуги цього видавництва, яке проіснувало до 1918 року, перед українською культурою й літературою вельми значні: за час існування під логотипом "Віку" було видано 140 книжок та інших видань.

Із 1898 року розпочинається співпраця Матушевського з журналом "Киевская старина", а з 1900-го – із галицьким "Літературно-науковим вісником".

Вельми важливий етап життя й діяльності Федора Матушевського пов’язаний із заснуванням першої щоденної української газети "Громадська думка" (а згодом – "Рада"). Коли виникла ідея створення цього видання, коли патріотичні і грошовиті українці Є. Чикаленко, В. Леонтович, В. Симиренко взяли на себе тягар її фінансування, найперше постала проблема редактора. Якраз тоді і став у пригоді Федір Матушевський.

Коли серцева хвороба Матушевського почала прогресувати, перед видавцями знову постала проблема редактора газети. Саме тоді й оцінено було роль і значення Федора Матушевського для становлення першого українського щоденного видання. Наступник Матушевського на посту редактора "Ради" Мефодій Павловський ішов уже проторованим шляхом.

Будучи на посаді редактора першої української щоденної газети, Матушевський суттєво попрацював над виробленням журналістської мови, над творенням нових слів і понять, які до того часу були відсутні в українській мові і без яких не могло обійтися періодичне видання.

Громадський діяч, політик, дипломат

Матушевський практично одночасно став і політичною, і видавничою роботою. У цьому зв’язку називається рік 1897-й, коли постала нелегальна Всеукраїнська організація, в якій Матушевський був секретарем. Пізніше він брав активну участь у Загальній Безпартійній Українській Організації, Демократичній, Радикальній і Демократично-радикальній партіях, Товаристві українських поступовців тощо.

1917 року Федір Матушевський діяльно включається в роботу Центральної Ради. З початком Української революції, коли проявилася імперська суть навіть російських демократів і лібералів, коли владу в Росії захопили більшовики, політичні погляди Матушевського помітно радикалізувалися, перетворившись із федералістських на незалежницькі.

Безсумнівно, чи не найвичерпніше характеризує Федора Матушевського як політика, політолога, культуролога, економіста, дипломата написаний ним "Меморандум", поданий урядові Греції і послам інших держав, акредитованим в Афінах. Цей об’ємний документ, у якому викладена історична ретроспектива України, комплексно проаналізовані різні сфери буття України – геополітична, економічна, соціальна, релігійна, культурологічна, був написаний у гранично стислі терміни, за якихось три тижні. І це при тому, що в розпорядженні Матушевського не було хоч якоїсь бібліотеки чи інших потрібних у такому випадку джерел.

Якщо судити зі змісту листів, з посольського щоденника й особливо зі згаданого меморандуму, то Матушевського без перебільшення можна назвати ерудитом-інтелектуалом, якому підвладні найрізногранніші теми і пласти суспільного життя. Він – неабиякий економіст, культуролог із широкою освітою, в нього безперечна жилка дипломата. Він – мислитель.

Підготував: Володимир ПОЛІЩУК
Джерело: Прес-Центр