Редакція громадсько-політичного видання "Прес-Центр"
18002, м. Черкаси, вул. Гоголя, 137 оф. 20
Телефони: (0472) 564-664 – творчий та рекламний відділи.
(0472) 546-806 – бухгалтерія. друкувати ...

26.09.2012 10:05

Як важко залишитися людиною...


Іллюстрація до новини "Подружжя Сухин:
Подружжя Сухин: "Добро і зло не мають національностей..."
Фото: Максим СТЕПАНОВ
Подружжя Сухин – уже давно пенсіонери. Володимир Степанович – колишній військовий, згодом – річковик, робітник на черкаських підприємствах. Ніна Василівна – фельдшер. Як і більшість представників старшого покоління, вони – цінителі друкованого слова, і залюбки читають газети, як кажуть, "від корки до корки". Улюблене видання у них – "Прес-Центр".

– Прочитав у одному з номерів статтю про форсування Дніпра – і вирішив зателефонувати вам, – повідомив, зв’язавшись із "Прес-Центром", Володимир Степанович. – Ця тема мені близька – я родом із села Озерище, що на лівобережній Канівщині. Багато що пам’ятаю із тих часів. Ми з дружиною могли б розповісти цікаві речі...

Будиночок у Сухин – невеличкий, але чепурний і затишний. Весь увішаний вишивками – Ніна Василівна, як творча натура, любить почаклувати з голкою та нитками. А ще вона пише вірші – на полиці можна побачити кілька збірок її творів – і сумних, ліричних, і веселих.

– Мої перші дитячі спогади – воєнні, – починає розповідь Володимир Степанович. – Я 1936 року народження, тож як прийшли німці, ще не дуже пам’ятаю. А от окупаційний режим запам’ятався вже добре.

Серед окупантів Володимир Степанович згадує різних людей. Були такі, як комендант із тодішнього райцентру – Гельмязова. Цей нацист, коли приїжджав в Озерище, виймав нагайку й бив людей за найменшу провину. Було помітно, що йому це подобається.

А були й такі, як той німець, який квартирував у обійсті Сухин – інтелігентний, привітний, любитель порадувати дітлахів чимось смачненьким. Володимир Степанович пригадує, як одного разу, коли офіцер-постоялець голився, він, ще малий, побачив у німця у відкритій валізці шоколадку. Тихенько простягнув руку, щоб узяти принаду, але був спійманий на гарячому. Німець схопив ременя, яким заточували лезо бритви, і гарненько шмагнув по м’якому місцю малого. А потім... витяг із сумки шоколадку і віддав заплаканому Володі зі словами:

– Ніхт цап-царап! Треба: "дай!"

Дуже по-різному проявили себе в часи окупації й наші земляки. Взяти двох селян із Озерища – один став начальником поліції, другий – сільським старостою.

Коли німці почали чистки ("вичищали" колишніх комуністів та колгоспних активістів), на допит викликали батька Володимира Сухини – Степана та його рідного брата Федося. Першим пішов Федось, бо начальник поліції був його свояком – вони були одружені з рідними сестрами. За столом сиділи четверо: начальник поліції, староста, німець-есесівець та перекладач. Начальник поліції, очевидно, вирішив розпочати розмову, показавши своякові його місце: "Кажуть, ти партизанам допомагаєш!" А есесівець, ледве почувши слово "партизан", навіть не дочекався перекладу, з розмаху вдарив оторопілого селянина й наказав його стратити...

– Степане, прощавай, – тільки й встиг сказати нещасний братові.

Батькові ж Володимира Степановича пощастило. Поліцай вийшов, і слово взяв староста, син розкуркуленого. Степан припускав, що той не упустить випадку розрахуватися. Але вийшло по-іншому. "Кажуть, що Степан брав участь у колективізації, – почав староста. – Але зараз він добре працює у громадському дворі". Цими словами він врятував людину...

Після війни обох – і поліцая, і старосту, судили, і, хоч селяни свідчили на користь старости, обоє отримали по 25 років ув’язнення. У середині 1950-х обох випустили. Староста повернувся без руки і, соромлячись свого староства, ховався у хаті. Поліцай же не соромився нічого...

– Одного разу батько завітав у гості до старости, – згадує Володимир Степанович. – Той спочатку знітився, став просити вибачення. А батько сказав: "Сідай, Тихоне Дмитровичу, вип’ємо по чарці. Я тобі вдячний: одне твоє слово – і мені б не жити".

...Коли на початку осені 1943 року німці пішли з села, залишили Озерище й селяни – вони тікали подалі від Дніпра, щоб не потрапити під випадковий обстріл з боку Канева.

– А днів за два перед тим мій брат ходив до лісу – розряджав снаряди, що залишилися від німців, – пригадує Володимир Степанович. – Він виймав із них порох, яким мати потім розпалювала піч. І от у лісі брат з товаришем натрапили на ще один трофей – величезний гурт овечок (голів з тисячу). Очевидно, німці їх гнали зі степів, та не змогли вчасно переправити через Дніпро, і так полишили. Озерищани розібрали незвичну худобу – кожен взяв скільки хотів. Але все одно сотні з півтори залишилися у нас у сараї. І коли всі люди пішли з села, я подумав: хто ж нагодує і напоїть овечок? І потайки залишився вдома.

Переночувавши у землянці, хлопець рано-вранці вигнав овець пастися. І саме в цей час розпочався обстріл – полетіли снаряди. Страшний свист розривав повітря довкола, але, на щастя, вибухи лунали на певному віддаленні, і хлопець та його отара не постраждали. На щастя, майже не постраждало й село – згоріла лише одна хата. Попасши овечок, хлопець погнав їх до озера – напувати.

– Коли бачу – на горі тітка Мотря з малим Шуриком, він на рік від мене молодший, – розповідає далі Володимир Степанович. – Зрадівши, що побачив людей, побіг до них. І тут – по дорозі їде німецький танк. Ми з тіткою Мотрею перелякалися – думали, зараз постріляє. Але танк зупинився біля озера, танкіст виліз із люка, подивився на карту й... поїхав далі. Так я востаннє побачив окупантів.

Хлопець загнав овечок у сарай, а сам пішов ночувати в землянку. Коли прокинувся, селом уже їхали підводи з солдатами в пілотках із червоними зірками.

У приміщенні колишньої церкви, яку після революції переробили на школу, влаштували госпіталь, куди підвозили все нових і нових поранених під час битви за Дніпро. Померлих виносили до моргу, облаштованого неподалік від госпіталю, а потім – ховали на сільському кладовищі: офіцерів окремо, а солдатів – у братській могилі. Згодом їх перепоховали в центрі села.

У хаті Сухин поселилися троє членів військового трибуналу. Один із офіцерів помітив, що малий Володя дуже хворий: ночуючи у землянці, хлопець застудився і захворів на запалення легень. "Я мальчика вылечу", – пообіцяв офіцер і запросив лікаря. У ті часи якраз з’явилися нові ліки – пеніцилін. Завдяки цьому чудодійному препаратові й удалося врятувати хлопця від пневмонії. Та вже невдовзі хлопцеві довелося побачити офіцерів трибуналу зовсім з іншого боку. Сталося це, коли стали привозити підсудних.

– "Мамаша, заберите детишек, выйдите", – наказував один із офіцерів. А ми сядемо на призьбі та слухаємо через вікно, – розповідає Володимир Степанович. – Одного разу привезли зовсім молоденького хлопця-росіянина, який під час форсування Дніпра, щоб урятуватися з води (їхній пліт розбило), кинув на дно гвинтівку. "Как ты мог! – читав мораль офіцер. – А жену бы ты тоже бросил в воду?" Розстріляли бідолашного тут-таки неподалік, у лісі...

У Ніни Василівни, яка народилася 1937 року, – свої спогади. Її батько Василь Крючков учителював, і перед війною працював у Каневі. З початком війни він пішов на фронт і воював до останнього дня бойових дій. Мати з трьома дітьми залишилася в окупації. Добрі люди порадили їй, дружині комуніста, піти з міста в рідне село Нечаївка Черкаського району, щоб не потрапити під гітлерівські репресії. Там, з її батьками, і залишилися.

– Запам’ятався один страшний епізод. У нашій хаті стояв німецький штаб. Окупанти сушили в нас на призьбі пряники та печиво у великих картонних коробках, – розповідає Ніна Василівна. – Мій п’ятирічний брат, побачивши це багатство (а жили ми тоді дуже бідно й голодували), взяв одну печенинку. Вартовий з автоматом, побачивши це, схопив малого і потягнув до криниці. Взяв за ноги й став опускати в колодязь головою. Опустить по плечі, потримає – й витягує... У брата посиніло все лице, він захлинався. Я прошу відпустити братика, хапаю вартового за холошу, а він тільки відкидає мене ногою... Думаю, братик захлинувся б, якби звідкись не нагодився інший німець. Підійшов, почав кричати на мучителя і таки врятував малого...

Запам’ятався Ніні Василівні й ще один випадок. Німці, які жили у сусідів, позичили у її мами праску – й так і не віддали. А коли почали відступати, забрали й праску.

– Бачу: німці їдуть із двору, а мама біжить за вантажівкою, кричить, щоб віддали праску, – згадує Ніна Василівна. – Бігла навіть після того, як один із гітлерівців, що їхали на кузові, наставив на неї пістолет. І не лише наставив, але й... вистрілив! Якби інший німець не вдарив рукою по пістолету, мама загинула б за просту праску!.. Згодом мама ніяк не могла збагнути, як могла тоді через дрібницю так ризикувати...

"Прожили ми довге й цікаве життя, – зітхає Ніна Василівна. – Спогадів дуже багато. Виростили і втратили двох синів, маємо онука й онуку, двох правнуків. Особливо нічого не заробили, але не скаржимося. Живемо не гірше за інших..."

Підготував: Максим СТЕПАНОВ
Джерело: Прес-Центр