Редакція громадсько-політичного видання "Прес-Центр"
18002, м. Черкаси, вул. Гоголя, 137 оф. 20
Телефони: (0472) 564-664 – творчий та рекламний відділи.
(0472) 546-806 – бухгалтерія. друкувати ...

22.11.2006 08:29

Чоловічі бої за найвище крісло в місті


Іллюстрація до новини "Сергій Одарич – перший за останні роки мер Черкас, який увійшов, а не вломився до кабінету"
Сергій Одарич – перший за останні роки мер Черкас, який увійшов, а не вломився до кабінету
Фото: В’ячеслав РОМОДАН
У часи незалежності цивілізована передача влади у Черкасах відбувалася лише двічі.

Черкаси ще 12 років тому започаткували традицію захоплювати крісла мерів, ставши відомими на всю Україну. Винятком із міських правил боротьби за владу був перший мер Черкас за епохи незалежності України – Володимир Соколовський. У жовтні 1992 року він добровільно відмовився від найвищого в місті крісла, написавши заяву про складання повноважень голови міськвиконкому у зв’язку з погіршенням стану здоров’я. Хоча, згідно з іншими версіями цієї відставки, Соколовський залишив посаду внаслідок інтриг та підкилимової боротьби. Виступаючи 28 жовтня 1992 року з прощальним словом перед Черкаською міською радою, він сказав, що жодного разу не зрадив міста, і на всіх рівнях захищав його інтереси, але, "прийшовши чужим в апарат, чужим змушений з нього йти". Справді, практика добровільної відмови від влади виявилася чужою для більшості черкаських володарів міської булави.

Вакантне місце голови Черкаського міськвиконкому недовго залишалося порожнім. Уже 3 листопада 1992 року 108 депутатів Черкаської міської ради обрали головою міськвиконкому 52-річного директора Черкаського авторемонтного заводу Марка Литовського. Саме йому випала доля керувати Черкасами в найцікавіший час – у місті повним ходом ішов процес накопичення первинного капіталу нинішніми володарями "заводів, газет, пароплавів". Відбувалася приватизація майнових комплексів, підприємств, магазинів, закладів громадського харчування; починали спинатися на ноги численні бізнес-структури. Інший бік медалі – це гіперінфляція, рекет, розгул злочинності. Саме за такого становища 24 лютого 1994 року Верховна Рада приймає закон про запровадження всенародних виборів міських голів, які мали відбутися 26 червня того ж року.

Серед п’ятьох кандидатів у першому турі виборів переміг Марк Литовський. Він набрав на 7,5 тисячі голосів більше, ніж найближчий конкурент – заступник голови міськвиконкому Володимир Олійник. Литовський мав підтримку з боку управлінських апаратів і позиціонувався як міцний господарник і захисник знедолених. Комуністи і соціалісти не висували свого кандидата і негласно також підтримували Литовського. Олійник мав підтримку серед частини депутатів міської ради та націонал-демократичних партій, і обіцяв у своїй програмі скорочення міського та районних апаратів управління. У другому турі виборів, 10 липня 1994 року, Олійник переміг із результатом 33,9% голосів, у той час як Литовський одержав 26,8% голосів.

На світанку 11 липня 1994 року міська виборча комісія підбила підсумки виборів. Але голова виборчої комісії Віктор Літисевич запропонував відкласти на деякий час підписання протоколу про визнання повноважень новообраного голови міськради. В той час Марк Литовський підіймався сходами до свого кабінету в міськвиконкомі і був дуже здивований, побачивши біля приймальні групу "афганців". Ще більше його здивувала їхня заява, що вони тут чекають прийому в нового міського голови. Насправді нічого дивного в цьому не було – Володимир Олійник тим часом уже сидів у кабінеті мера. Литовському не залишалося нічого іншого, як забирати особисті речі та йти додому. Вже о 18-ій годині по обласному радіо черкащан сповістили, що міським головою обраний Володимир Олійник.

Звісно, Литовський уже 18 липня 1994 року оскаржував результати виборів у Придніпровському районному суді, заявляючи про численні фальсифікації волевиявлення черкащан. Його позов передали до Черкаського районного суду, і вже 16 серпня суд визнав незаконним рішення міської виборчої комісії про встановлення результатів виборів. Але новообраний мер Володимир Олійник ігнорував усі судові процеси, а міська виборча комісія відхиляла протести міського прокурора. Закон був на їхньому боці – суди могли скасувати результати виборів, але вирішальне право визнавати вибори дійсними мала лише виборча комісія. Врешті-решт, навіть Верховна Рада у 1995 році махнула рукою на "черкаське питання", і Олійник залишився на посаді. За всіма черкаськими судовими війнами пильно стежив і тодішній Президент Леонід Кучма. Стежив, але – не втручався. Доти, доки Олійник демонстрував відданість Президенту. В квітні 1999-го, коли Олійник заявив про наміри балотуватися на місце Кучми, Леонід Данилович у прямому ефірі телебачення нагадав глядачам, що "з 1994-го по 1998 рік Олійник узагалі був напівзаконним мером".

1998 року вибори мера Черкас відбулися без пригод – Володимир Олійник з невеликим відривом переміг 52-річного бізнесмена Олега Тішакова і залишився мером ще на 4 роки. 2002 року удача зрадила "непотоплюваного" Олійника – на виборах 31 березня його переміг 55-річний директор молокопереробної компанії "Юрія" Анатолій Волошин, що балотувався за підтримки блоку партій "Наша Україна".

У своїй програмі Олійник виправдовувався, що за наявних повноважень міський голова не в змозі суттєво покращити життя черкащан. У той час як Волошин оптимістично запевняв у своїй спроможності залатати вибоїни на черкаських дорогах, дати гарячу воду Південно-західному районові та зарити сокиру війни між міськвиконкомом та облдержадміністрацією. Відповідно, Волошин набрав 36 тисяч голосів виборців, тоді як Олійник відстав від нього на півтори тисячі голосів. Не чекаючи підбиття підсумків виборів, уже 2 квітня Анатолій Волошин із групою підтримки захопив кабінет мера. Група підтримки Олійника, відверто кажучи, не розраховувала на такий варіант подій і проґавила цей момент. Коли Волошин сідав у крісло мера, Олійник спілкувався із журналістами в конференц-залі на другому поверсі. Олійнику довелося перебратися до сусіднього кабінету.

Міліція не реагувала на заяви Олійника з вимогою порушити справу проти Волошина за самочинне захоплення його кабінету. Ніхто також не збирався виселяти звідти Волошина. "Добрий" Олійник тільки по-сусідському відрізав Волошину світло в кабінеті та воду в туалеті… Незважаючи на жахливі антисанітарні умови, Волошин зі своєю групою підтримки протримався в такому режимі цілих два тижні. По вихідних, коли мерію зачиняли від сторонніх, їжу для Волошина доставляли на другий поверх на мотузці. На шостий день перебування Волошина в кабінеті Олійника міська виборча комісія визнала недійсними вибори міського голови. Волошин оскаржив це рішення в Соснівському районному суді, який зобов’язав комісію визнати результати виборів та перемогу Волошина. У відповідь міська виборча комісія взагалі…саморозпустилася. Напруження зростало; фактично, складалася така ситуація, коли вибори підсумовувати нікому, й Олійник продовжував керувати містом.

Гордіїв вузол правової колізії розрубали суд і обласна виборча комісія. 13 квітня за рішенням Соснівського суду правоохоронці вилучили з опечатаного приміщення міської виборчої комісії мішки з бюлетенями, і обласна виборча комісія підбила підсумки голосування та визнала переможцем виборів Анатолія Волошина. В понеділок 15 квітня 2002 року голова облвиборчкому Василь Смаглій уручив Анатолію Волошину вистраждане посвідчення мера у сесійній залі Соснівського райвиконкому. За іронією долі, переможеному Володимирові Олійнику довелося залишати міськвиконком у свій день народження, 16 квітня. Йому навіть не надали можливості попрощатися з колективом міськвиконкому і не пустили до конференц-зали мерії. Тож прощатися з колишніми підлеглими довелося в коридорі на другому поверсі міськвиконкому.

Підготував: Тетяна БУРА
Джерело: Прес-Центр