Редакція громадсько-політичного видання "Прес-Центр"
18002, м. Черкаси, вул. Гоголя, 137 оф. 20
Телефони: (0472) 564-664 – творчий та рекламний відділи.
(0472) 546-806 – бухгалтерія. друкувати ...

11.09.2011 11:47

Легендарна фірма Яхненків–Симиренків


Іллюстрація до новини "Картина художника Берендея
Картина художника Берендея "Тарас Шевченко читає свої твори в колі родини Платона Симиренка"
У першій половині ХІХ ст. почався розвиток цукроваріння в Україні. Піонерами цієї справи були брати Степан, Кіндрат, Терентій Яхненки та Федір Симиренко, який одружився з їхньою сестрою Анастасією.

Із кріпаків у капіталісти

Федір був родом із Городища, був кріпаком князя Воронцова. Сім'я змогла заробити достатньо грошей, щоб викупити його з неволі. Яхненки походили зі Сміли, їхній батько Михайло шив чоботи, торгував кожухами. Щоб викупити з кріпацтва себе, дружину трьох синів та двох доньок, Михайло витратив усі заощадження, спродав геть усе майно і навіть жінчине намисто.

Брати Яхненки і Симиренко за позичені гроші взяли в оренду два млини у Смілі, вдало торгували борошном, зерном та полотном. Федір Симиренко і Степан Яхненко як письменні люди вели діловодство і бухгалтерію. А Кіндрат і Терентій Яхненки, які читати і писати не вміли, займалися практичними справами, купівлею-продажем. Поступово з'явилися успіх і прибутки, вони відкрили 6 магазинів у Одесі, мали склади у Миколаєві та Севастополі, стали купцями першої гільдії.

Родина була надзвичайно релігійною. Молитвою починали і закінчували роботу. В неділю не працювали, відвідували церкви і монастирі, допомагали бідним. В голодний 1830 рік упродовж кількох місяців годували близько 10 тисяч селян. Сім'я мала прекрасні, дружні стосунки зі смілянським графом Самойловим, а потім – з його нащадком графом Бобринським.

Найбільший у Європі цукрозавод

За прикладом графа-цукровара Олексія Бобринського також вирішили взятися за виробництво цукру. Князь Михайло Воронцов запропонував тямущій родині побудувати завод біля Городища. Пообіцяв, що на полях вирощуватимуть буряки, даватиме дрова. Під будівництво обрали пустку – ділянку над річкою Вільшанкою. Спочатку побудували цегельню. А вже потім з власного матеріалу на голому місці за 6 верст від Городища, неподалік від Млієва, звели 7-поверховий цукрозавод – найбільший в Європі. Відкрили його у 1848 році. Все обладнання придбали у Франції та Англії.

Хоч зараз про фірму згадують як про Мліївську, але тоді в усіх документах і на етикетках готової продукції підприємство значилося, як "Городищенський завод братів Яхненко і Симиренко". Довкола ще існувало кріпацтво, але на заводі використовували тільки вільнонайману працю. Підприємство працювало дуже успішно, виготовляли високоякісний цукор, який здобував золоті медалі на міжнародних промислових виставках. Власні склади і торгові будинки мали у Києві, Кременчуці, Єлисаветграді, Харкові, Одесі, Москві, Нижньому Новгороді.

Після того, як зіпсувався маховик і завод мусив простоювати доки привезуть запчастини з-за кордону, звели власний машинобудівний завод – перший в Україні. Виготовляли обладнання для себе та інших цукрозаводів. Тут побудували перші на Дніпрі повністю металеві пароплави "Українець" та "Святослав". Тільки безпосередньо при заводі працювало до 4 тис. осіб.

...Аби тільки люди мали все необхідне

Довкола цукрового та механічного заводів як на дріжджах виросло містечко, сплановане за французьким зразком. Тут розвивалися не тільки економіка і наука, а й культура, освіта, медицина. У центрі красувалася велика будівля з вивіскою "Головна контора", де працювали 40 осіб. Також тут приймали від населення гроші під відсотки, оскільки банків і бірж ще не було навіть у Києві. Для службовців і робітників побудували до 150 будинків – всі з окремою садибою, городом, садом. Кожен ряд будинків складав особливий квартал: "Семенівка", "Платонівка" тощо. Працювали крамниці, де предмети повсякденного побуту та розкоші відпускалися без торговельних накруток – аби тільки люди мали усе необхідне. З 1852 року діяла безкоштовна лікарня на понад 100 ліжок, малася багата аптека. В містечку був свій театр, бібліотека, паровий млин, лазня. Скрізь було газове освітлення, чим могли похвалитися лише два-три міста імперії. Коли імператор Микола І приїздив до Києва, генерал-губернатор Дмитро Бібіков познайомив його з Кіндратом Яхненком, і цар залишився задоволений зустріччю.

Для дітей службовців і робітників заводу з 1857 року діяло приходське училище. Це було єдине двокласне (тобто 7-річне) училище на весь Черкаський повіт. Директором був Гелембіовський. Навчалося там 150 учнів. Однією з особливостей цього училища було звільнення учнів від тілесних покарань та рекрутської повинності, яка в той час тривала 15 років. Також утримували недільну школу для дорослих. Вірогідно, цю ідею запропонував Тарас Шевченко.

Шевченко почувався тут як удома

Повернувшись із заслання, Тарас Григорович здійснив давню мрію – відвідав рідні місця. Влітку 1859 року Дніпром дістався до Вільшанки, а далі – на завод Яхненків і Симиренка. Тоді фірма перебувала на вершині свого розвитку. За кілька хвилин Шевченко був з усіма як свій. Вечорами заходили службовці заводу. Поет перебував у доброму настрої, розповідав веселі анекдоти, читав свої вірші, записані дрібним почерком у невеличку книжечку, яку дістав з-за халяви чобота. Такого художнього читання нікому з присутніх не доводилося чути ніколи раніше. Особливо западали в душу рядки вірша "На панщині пшеницю жала". Тоді саме діяла комісія зі звільнення селян, і "вірш уразив усіх, ніби електричним струмом". Шевченко оглянув завод, майстерні, містечко, училище. Поета дуже схвилювало дбайливе ставлення до людей. Зі сльозами на очах він обійняв Яхненка, поцілував і зворушено промовив: ”Батьку! Що ти тут наробив!”

Коли зайшла мова, що в книгарнях давно немає "Кобзаря", поету запропонували матеріальну підтримку на видання книги. Згодом Платон Симиренко надав поету 1100 рублів, а Шевченко повернув борг примірниками "Кобзаря".

"Гніздо вільнодумства"

Заводське селище називали "гніздом вільнодумства і прогресивних ідей". Адже там, у Симиренків, Яхненків, Хропалів, отримували розраду для стомлених випробуваннями душ українські патріоти. На фірмі у 1870–1873 роках жив і працював автор слів пісні "Ще не вмерла Україна", яка стала державним гімном незалежної України, Павло Чубинський. Там він підготував до друку 7 томів "Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край".

Діяльність заводу розвивали три покоління Яхненків та Симиренків. Вони активно підтримували багатьох діячів української культури. Василь Симиренко говорив: "Кожен мусить робити те, до чого вдатний. Вони тямляться на громадських справах, хай їх і роблять, а я тямлю зароблять гроші, то й мушу заробляти їх для України… Якби для України не були потрібні гроші, я б стільки не працював".

Крах

Успішну роботу підприємства підірвали смерть засновників, несприятливі ринкові обставини, з'явилися конкуренти. У січні 1876 року луснув банк Вайнштейна, який давав кредити під майбутній урожай буряків та виробництво цукру. В результаті фірма теж опинилася в скруті через борги. Тому було вирішено продати підприємство, доки воно ще перебувало на плаву.

У 1889 році виробничі споруди придбали поміщики Балашови. Обладнання вони перепродали у Єлисаветрад. Перебудували приміщення під казарми, які здали в оренду артилерійській бригаді. Пізніше взагалі усе розібрали на цеглу. Вона була такою міцною, що сусідні поміщики та євреї охоче купували і зводили собі будинки в містечках і селах. Цілі колони возів їхали у напрямок Вільшани та інші боки. На жаль, сьогодні навіть складно знайти місце, де колись вирувало життя великого і взірцевого заводського містечка.

Підготував: Володимир ЧОС
Джерело: Прес-Центр