Редакція громадсько-політичного видання "Прес-Центр"
18002, м. Черкаси, вул. Гоголя, 137 оф. 20
Телефони: (0472) 564-664 – творчий та рекламний відділи.
(0472) 546-806 – бухгалтерія. друкувати ...

28.02.2010 09:02

Храм на місці... храму


Іллюстрація до новини "Усе повертається на круги свої: на місці парку розваг знов постав храм"
Усе повертається на круги свої: на місці парку розваг знов постав храм
Фото: Максим СТЕПАНОВ
У дореволюційні часи на території нинішнього Першотравневого парку Черкас діяли дві православні церкви.

Для більшості жителів Черкас не секрет, що місце, відоме як Першотравневий парк, раніше було кладовищем. Але той факт, що це місце було й своєрідним духовним центром з двома храмами, відомий небагатьом...

Собор на "намоленому" місці

Свято-Михайлівський кафедральний собор, побудований у 1990-ті роки стараннями владики Софронія, стоїть практично на тому самому місці, де до 1936 року розміщувалася цвинтарна Свято-Успенська церква.

"Успенська церква розкривала свої двері перед кожним померлим, якого проводжали в останню путь. Це була чудова традиція, – пише у своїх спогадах, які зберігаються у Державному архіві Черкаської області, місцевий старожил і фольклорист Степан Нехорошев. – Але саме з Успенською церквою в мене пов’язані перші печальні дитячі спогади... Коли я був хлопчиком, я боявся підходити до іконостаса в Успенській церкві справа від ікони Спасителя, де був зображений Страшний суд: мертві виходять із гробів – страшні обличчя, білі савани, архангели з трубами! Тьмяні фарби лякали мене до сліз".

Поруч з церквою були склепи з похованнями найбільш поважних городян. "У смутні часи революції і післяреволюційного царства безпритульників вони мешкали в цих склепах колоніями і розграбовували їх, продаючи цінні речі на барахолці. Люди боялися ходити поодинці на цвинтар, навіть міліція побоювалася босяків".

Зліва від склепів, де у 1970-ті роках (коли Степан Нехорошев писав свої спогади) стояв пам’ятник Богданові Хмельницькому, були поховані батьки, дід і баба фольклориста. "Тепер на костях моїх рідних і близьких танцює молодь, – із гнівом писав Степан Степанович про свій час, коли кладовище було перетворене на парк культури і відпочинку. – Я стою осторонь і гірко плачу. Які танці? Яка музика? Що за танцівники? І здається мені, що вони танцюють на моєму серці".

Тепер, коли на місці Успенського піднісся новий собор (до речі, один з його престолів зберіг стару назву), певно, не тільки Степан Степанович втішився б, знаючи, що зовсім поруч з дорогими могилками не танцювальний майданчик, а величний храм.

"Недалеко від церкви, – згадує далі Степан Нехорошев, – була могила мучениці Акилини, як її називали в народі. На могилці стояв чотиригранний чавунний пам’ятник, на якому була коротко викладена історія життя і мученицької смерті вихрестки Акилини".

Історія ця була така. У багатого руськополянського єврея Ізі Лазерського була єдина дочка, красуня Сура, яка покохала православного хлопця і таємно прийняла православ’я... А одного зимового дня її тіло з багатьма пораненнями знайшли у дніпровській воді рибалки. В убивстві звинуватили батька дівчини, і той згодом зізнався...

"Смерть Сури-Акилини нагадувала київську "справу Бейліса" – про "ритуальне вбивство" православного хлопчика Ющинського. Так само було розпалено атмосферу, так само антисемітизм осліплював уми", – пише Степан Нехорошев.

"Акилину ховало все місто. Відспівувало все міське духовенство. Незважаючи на те, що минуло вже багато часу, мучениця лежала у гробі як жива, згадували старі люди", – зазначає фольклорист.

Свято-Успенську церкву було закрито на 10 років пізніше, ніж головний міський Свято-Миколаївський собор. Її закрили у 1936-му, коли в Черкасах не залишилося жодного православного священика. Її останнім настоятелем був священномученик Михаїл Волошкевич, людина, якій на довгому шляху 87-річного життя довелося пережити всі мислимі скорботи і страждання, перш ніж прийняти мученицьку смерть. Певно, невипадково збудований на місці Успенської церкви собор має ім’я його небесного покровителя – святого Михаїла, Архістратига Божого. 1997 року Михаїла Волошкевича було канонізовано.

Черкаський храм, задуманий... австрійкою

У 1915 році в черкаському військовому госпіталі помирав молодий полонений австрієць. Перед смертю він попросив сестер милосердя, вчительку Капітоліну Гукович і дочку завідувача Першого вищого навчального училища Марію Масловську, написати про місце його поховання матері. Незадовго до смерті, як свідчить Степан Нехорошев, юнак віддав сестрам срібний портсигар з портретом його матері і вкладеним пасмом волосся нареченої та попросив передати його матері... Через швейцарський Червоний хрест листа було відіслано до Відня.

"Незабаром разом з членом Державної думи Гаркавенком, власником кількох цегляних заводів, приїхали дві жінки: мати покійного – висока сива жінка, і з нею дівчина, у якій вражав контраст між світлим, майже золотим волоссям і чорними циганськими очима. Дівчина трохи говорила по-російськи", – пише Степан Степанович.

Жінки одразу попрямували на могилу полоненого юнака, де їм і передали портсигар... Від’їжджаючи додому, мати хлопця висловила побажання побудувати на його могилі церкву й обіцяла прислати для цього гроші.

Так виникла ідея спорудження в Черкасах храму-пам’ятника загиблим у Першій світовій війні. Невідомо, чи надійшли гроші з Австрії, але у 1916 році в Черкасах уже діяв комітет з будівництва такої церкви-пам’ятника, який збирав для цього кошти. Храм побудували настільки майстерно, що, як свідчать сучасники, нова церква була надзвичайної краси, нагадувала казковий будиночок. "За невеликі розміри і красу в народі її називали лялечкою", – згадує Нехорошев. Оскільки поруч проходила залізниця, вирішили зробити храм парафіяльною церквою залізничників.

Церковку було названо на честь св. Георгія Побідоносця і освячено у перших числах 1917 року, напередодні Жовтневого перевороту...

Церкву незабаром закрили. Якийсь час вона стояла замкненою і незабаром стала, як свідчать архівні документи, "притоном різних злочинців". Майно, яке залишилося не розтягнутим, у 1933 році перевезли в приміщення собору, а стіни Свято-Георгіївської церкви буквально за рік розтягнули, очевидно, місцеві жителі...

ДОВІДКА "ПРЕС-ЦЕНТРУ":

Е Цвинтар, на якому згодом розкинувся Першотравневий парк, належав до головного собору Черкас – Свято-Миколаївського. Сам собор, побудований 1864 року на кошти купця Колодочки, стояв у самому центрі Черкас (де зараз приміщення обласної ради), а кладовище, на якому ховали померлих священиків і парафіян, розмістили на тодішній околиці міста. На добре спланованому, засадженому квітами цвинтарі були багаті поховання з фамільними склепами і скульптурами. Свято-Миколаївський собор було підірвано 1946 року, а цвинтар знесено і переплановано під парк культури і відпочинку в 1954-му.

Підготував: Ємілія ЛАДИЖЕНСЬКА
Джерело: Прес-Центр